У березні 2006 р. виповнилося шістдесят літ від часу офіційної ліквідації державною владою СРСР Української Греко-Католицької Церкви в Галичині шляхом її насильницького «возз’єднання» із Російською Православною Церквою на т. зв. «Львівському соборі» 1946 р., після якого відбулася подібна «православізація» Закарпаття, знищення монастирів і чернечих згромаджень, а також зруйнування структур цієї Церкви на території сучасної Польщі й Словаччини.

Переслідування УГКЦ було складовою частиною кривавої трагедії насилля в Українi, яка випливала з людиноненависницької ідеології тоталітарного комуністичного режиму і була «апробована» у 20-30-х роках XX ст. щодо усіх без винятку Церков та їхніх вірних: православних і католиків, протестантів та представників інших церковних і релігійних спільнот. Безпосереднім наслідком державної боротьби з релігією стали зруйновані, зачинені, спрофановані храми; розстріляні, ув’язнені, депортовані в сибірські ¢УЛА¢и священики й миряни. Цілі поколiння були позбавленi свободи вiросповiдання, що спричинилося до вигасання вiкових традицiй вiри, про∂ресуючої бездуховності та деморалізації суспільства.

Водночас, в основі репресивної релігійної політики Радянської держави, яка за псевдоінтернаціоналістською риторикою приховувала свою імперську сутність, лежали засади й механізми, успадковані нею від царського режиму. Вони передбачали надання привілейованого статусу одній із Церков, лояльній і покірній щодо існуючого режиму, інструменталізацію протегованих і контрольованих владою церковних структур в інтересах державної внутрішньої та зовнішньої політики. Саме таку роль під час ліквідації УГКЦ було відведено знекровленій гоніннями міжвоєнного періоду Російській Православній Церкві, єрархія якої стала знаряддям владного свавілля.

З’ясуванню цих та інших історичних зумовленостей церковно-державних взаємин у минулому, які обернулися брутальною зневагою свободи сумління та жорстокими переслідуваннями за віру, трагічні наслідки яких даються взнаки й сьогодні, булго присвячено наукову конференцію, участь в якій взяли історики, богослови, філософи й політологи, а також представники Церков, політики й державні службовці — усі ті, хто зацікавлений у тому, щоб суспільне та духовне життя у вільній Українській державі ∂рунтувалося на засадах правди й справедливості, а трагедія минулого більше ніколи не повторилася.